вторник, 10 марта 2015 г.

Вірний Кайзеру і Вітчизні

В ювілейному 50-му посту мого проекту я розміщую історичну розвідку його чарівної учасниці Людмили Поліщук, присвячену маловідомому німецькому асу Першої Світової війни Густаву Лефферсу.

Висловлюю величезну подяку Романові Пономаренко за організацію історичного проекту та надання можливості прийняти в ньому участь.

В бувальщині бувало багато чуд і див,
I витязів немало, і мужніх вояків.
Про подвиги героїв, про пишнії пири
Про славу славних воїв послухайте тепер і ви.
«Пісня про Нібелунгів»


            Користуючись нагодую я спробую провести Вас в історичну подорож на 100 років назад та поринути в героїчне минуле німецького аса Першої світової війни Густава Лефферса – його перемоги, визнання та почесті.
            Розпочнемо цю мандрівку з портового міста Вільгельмсхафен, що знаходиться на півночі Німеччини, де 2 січня 1895 року і народився наш герой в родині морського інженера. Середню освіту Густав отримав в містах Вільгельмсхафен та Штеттин (зараз Щецин, Польща), а після закінчення навчання пішов стопами батька – влаштувався на посаду помічника інженера в круїзну компанію «Holland America Line».
             Тим часом, в липні 1914 року, Європа доживала свої останні мирні дні. Протиріччя між Антантою та Троїстим союзом досягли свого піку, градус напруження в суспільстві був дуже високим, а заголовки газет в усіх країнах відкрито закликали до війни. По всій Європі тисячі юнаків вступали до лав війська і як справжній патріот, Лефферс з першими пострілами війни, приєднався в ряди добровольців. Спочатку Густав отримав призначення в батальйон зв'язку, та незабаром його перевели в авіацію. Після проходження навчання, в лютому 1915 року, Лефферса зарахували в FFA 32 (Feldflieger Abteilung 32/польова авіачастина 32). Перебуваючи у лавах цього підрозділу, проявив свої небувалі вміння на розвіднику LVG-В, за що і був всього через місяць підвищений до звання унтер-офіцера. Густав стрімко  просувався по кар'єрних сходах і вже через чотири місяці – 25 липня 1915 року, отримав офіцерське звання лейтенанта.
Поштова листівка 1916 року з фотографією
пілота Яста 1 лейтенанта Густава Лефферса
            24 вересня 1915 року Лефферс став одним із щасливчиків, що були відряджені в Майнгейм на курси пілотування одномісних винищувачів. 5 листопада він повернувся в свій підрозділ на новенькому винищувачі Fokker E.III (86/15), який мав стати першим літаком цього типу в FFA 32. Однак при посадці трапилась аварія, коли кабель кулемету замотався на гвинт і пілот втратив керування. Літак розбився, але Густав лишився неушкодженим. Після цього його відкомандирували в FFA 27 для отримання нового літака – E.III 84/15, звідки Густав повернувся 11 листопада. Під час його відсутності з FFA 23 в FFA 32 на своєму «Фоккері» прибув барон Ернст фон Альтхаус. Це був вже відомий офіцер, нагороджений Залізним хрестом другого ступеню та саксонським Військовим орденом Святого Генріха.
       Ці два пілоти на своїх літаках і стали основою для формування тимчасової групи винищувачів, що базувалась на аеродромі Бертенкур (КЕК В/Kampfeinsitzerkommando Bertincourt), яка в майбутньому була реорганізована в Jagdstaffel 1 (винищувальна ескадрилья/Jasta1). Через короткий термін фон Альтхаус повернувся до своєї частини.

            5 грудня 1916 року Густав отримав свою першу повітряну перемогу. В 12:50 він вилетів з аеродрому Велу. Після двох годин патрулювання Лефферс помітив вибухи німецьких зенітних снарядів, які навели його прямо на британський легкий бомбардувальник BE.2c, що пролітав над пунктом Мартинпюіш. Лефферс відразу ж кинувся в погоню і наздогнав противника в районі між Гревійе і Ашие-ле-Гран, знизився на 600 метрів і атакував. Британці відкрили вогонь у відповідь і зав'язалась запекла перестрілка, в якій літак Лефферса отримав кілька влучень з кулемету. Незважаючи на це Лефферс, який знаходився на 200 метрів вище противника, продовжував керувати ситуацією і не припиняв вогню. Зненацька сильний порив вітру відкинув літак нашого героя вбік на 150 метрів. Та Густав зумів справитись з керуванням і кинувся наздоганяти противника, щоб відрізати  йому шлях відходу. Але цього вже не знадобилось – ворожий літак пішов у штопор і впав з висоти 300 м. В результаті бомбардувальник був знищений повністю, а обидва члени екіпажу – загинули.
            Пізніше виявилось, що противниками Лефферса були другий лейтенант  Браун та його спостерігач Кокс з 13-ї ескадрильї королівських ВПС. В цей же день на цій же ділянці фронту свою першу перемогу здобув фон Альтхаус з FFA 23, збивши BE.2с з тієї ж ескадрильї. Після німці скинули повідомлення про збиті літаки британцям, заявивши, що «4 члени екіпажу – пілоти та спостерігачі, зустріли відважну смерть та були вчора поховані з усіма військовими почестями».
Після того, як Густав був нагороджений
орденом «
Pour le Merit»,
в Німеччині було випущено кілька
видів поштових листівок з його портретом.
Так Імперія честувала свого нового національного героя
            Отож наш герой записав на свій рахунок перший ворожий літак. Та Лефферс був не з тих, що зупиняються на досягнутому і найближчим часом здобув свою другу перемогу. 29 грудня, під час патрулювання, він виявив над Бертенкуром пару ворожих BE.2c. У своєму звіті Густав описує:
            «Обидва літаки, що тримались поруч, стріляли у мене зі своїх чотирьох кулеметів. Підійшовши в межах 400 метрів, я також відкрив вогонь по одному літаку, в той час як інший обстрілював мене з боку. Я наблизився на коротку дистанцію, та мій кулемет раптово вийшов з ладу! Але мій останній залп був влучним, бо в ту мить літак почав стрімко падати з висоти приблизно 300 метрів. Пілот збитого літака загинув миттєво від влучання в серце, а спостерігач був важко поранений. Ворожий літак мав два кулемети та десять дисків з набоями на борту». Другою жертвою Лефферса став BE.2c з 8-ої ескадрильї (пілот – другий лейтенант Глен та спостерігач сержант E. Джонс).
          7 лютого 1916 року авіаційний парк КЕК Бертенкур було збільшено до чотирьох одиниць техніки: до його складу увійшли «Фоккер» E.III 84/15 Густава Лефферса,  400/15 лейтенанта Буркхарда Лемана, E.I 220/15 лейтенанта Оскара Роузеля, та новенький «Фоккер» E.IV 440/15, що був оснащений двома кулеметами, лейтенанта Франца Дімера.
            Свою третю перемогу Лефферс здобув 20 лютого, пілотуючи свій старенький  84/15, у бою з чотирма BE.2c з 13-ї ескадрильї, що рухались у напрямку Бапом – Камбре, збивши один із них. Лефферс цей бій описує так: «Мій постріл у пілота був влучним і його літак почав круто падати з висоти 500 метрів. Я полетів за ним униз, щоб завадити перезапуску двигуна ворожого літака над землею. Решта літаків ескадрильї попрямували до лінії фронту, щойно побачили авіакатастрофу». В екіпаж збитого бомбардувальника входили капітан Нокс і другий лейтенант Гарлік, які загинули.
            Фатальною виявилась зустріч з Лефферсом для другого лейтенанта Каннінгема та його спостерігача Ньютона із 13-ї ескадрильї на BE.2с, що відбулась 14 березня 1916 року. Давайте подивимось на цей бій очима нашого головного героя: «Кілька разів літаки були так близько один до одного, що я чітко бачив, як пілот показує мені кулак. Незабаром настав неприємний момент для нас обох. На відстані близько 30 метрів, обидві машини раптом повернувся і полетіли назустріч одна одній на одній висоті. Таким чином мій суперник опинився з правого боку і я не хотів відвертатись. В останній момент я спробував пірнути під ворожий літак, але в ту ж мить мій ворог спробував те ж саме. Тепер зіткнення було неминучим, я відпустив керування і мій літак злетів, зачепивши верхнє крило мого супротивника колесами. Охоплений почуттям страху, ворог пішов у піке, намагаючись врятуватись». Та Густав встиг влучно вистрілити навздогін і ворожий літак впав з висоти 500 метрів. Обидва члени екіпажу «згоріли живцем».
Повідомлення з британського журналу «Flight»
про четверту перемогу Густава Лефферса

        Інформація про четверту перемогу лейтенанта «Кайзерлюфтваффе» Лефферса була включена в німецький випуск військових новин від 16 березня 1916 року і навіть передрукована в британській газеті для льотчиків “Flight” (номер від 23 березня). Це свідчить, що вже тоді його ім'я було добре відоме і в Німеччині, і по ту сторону фронту.
            24 квітня 1916 року розпочалась битва за Сомму – одна з наймасштабніших битв за всю історію Першої світової війни, яка тривала аж до 26 листопада 1916 року. Обидві протиборчі сторони нарощували авіаційну присутність в регіоні, тому боротьба в повітрі була жорстокою. Прискорити постачання всіх винищувальних ескадрилій вдосконаленими літаками було основним завданням командира німецької польової авіації. У цьому відношенні, в зв’язку із нестачею практично усіх видів ресурсів, німецька сторона програвала країнам Антанти. До того ж виявилося, що «Фоккери» поступались по основним тактико-технічним характеристикам новим ворожим винищувачам. За панування в небі велась вперта та напружена боротьба, що було зумовлено зосередженням великої кількості літаків на досить обмеженому театрі військових дій. Jasta 1 приймала активну участь в цьому протистоянні.
     Свою п'яту перемогу Лефферс здобув 9 липня 1916 року, в бою проти легкого бомбардувальника FE.2b з 11-ї ескадрильї. Це була найбажаніша перемога, оскільки збивши свій п'ятий літак Густав Лефферс отримав почесне звання аса (присвоювалось після п'ятої перемоги). За ним міцно закріпилась репутація влучного стрільця та впевненого і дуже обачного пілота. За деякими даними в Jasta 1 йому навіть дали прізвисько «Пан обережність».
Густав Лефферс біля свого трофейного «Ньюпорт 16»
       Десь в цей же час Лефферс пересів на трофейний британський літак «Ньюпорт 16». Літаки компанії «Ньюпорт» набули популярності серед пілотів по обидва боки фронту. Адже саме «Ньюпорту 11» вдалося дати відсіч німецьким «Фоккерам», які до того часу панували в повітрі. «Ньюпорт 16» був побудований на основі свого 11-го попередника, та мав покращений, більш потужний двигун. Ззовні моделі відрізнялись лише наявністю підголовника. Через те, що даний літак все ж не мав синхронізатора, то кулемет «Льюіс», яким він був обладнаний, встановлювався на верхньому крилі так, щоб кулі проходили повз гвинт. Дисковий двохрядний магазин поміщував в себе 47 (згодом 97) патронів. Дана конструкція була вкрай незручною, адже пілоту потрібно було здійснювати акробатичні трюки, щоразу наражаючись на небезпеку випасти з літака під час заміни диску. В бою, при сильному вітрі та ще й у товстих рукавицях це робити було не зручно. До того ж при низьких температурах змазка кулемету нерідко замерзала. Тому німецькі механіки переобладнали «Ньюпорт» Лефферса  більш звичним та зручним синхронізованим кулеметом «Шпандау» LMG 08/15.
Останній день літа був успішний не лише для Густава, а й в цілому для Jasta 1, коли в повітряному бою було знищено 3 ворожих літаки «Мартінсайд G.100» з 27-ої ескадрильї.  Лефферс записав на свій рахунок один із них. Ця шоста перемога, здобута вже на  трофейному «Ньюпорт 16», принесла нашому герою заслужену почесну нагороду - Орден дому Гогенцоллернів, другий за рангом орден в Германській імперії, який йому офіційно вручили 4 вересня 1916 року.
        3 вересня Лефферс підбив літак FE.2b із 23-ої ескадрильї, екіпаж якого – другий лейтенант Самс та капрал Саммерс потрапили в полон. Це була його сьома перемога. Через місяць, 07 жовтня 1916 року Густав збив свій восьмий літак – легкий бомбардувальник FE 2b із вже добре знайомої 11-ї ескадрильї.
            05 листопада 1916 року став визначним днем в житті молодого німецького аса: Густав отримав таку жадану та цілком заслужену нагороду – найвищий німецький орден «Pour le Merite», став одинадцятим його кавалером серед пілотів винищувальної авіації. Всього через чотири дні Лефферс «віддячує» Кайзеру за нагороду і підтверджує свою кваліфікацію аса ще одним збитим ворожим літаком – на цей раз це був британський винищувач DH 2.

«Ось я який!» - лейтенант Лефферс позує
 під час фотосессії після вручення нагороди
            Після нагородження молодий Густав став народним героєм і улюбленцем жінок, образ якого активно використовувся німецькою пропагандою. Його портрет кілька разів друкували на популярних листівках; ще й досі ці листівки знаходять своє почесне місце у колекціонерів.
Ще одна поштова листівка
з лейтенантом Лефферсом
            Остання битва Густава Лефферса відбулась 27 грудня 1916 року над Шеризі. В цьому бою його літак був збитий, а він сам загинув. До кінця невідомо, хто став його переможцем – найчастіше називають британського аса капітана Джона Квестеда (для якого це була сьома перемога) із 11-ї ескадрильї, який пілотував FE.2b і заявив збитий німецький літак в цей день. Льотчик Вільгельм Кімера, що також приймав участь у тому бою, зміг помститись за свого бойового товариша, підбивши літак Квестеда та другого лейтенанта Діксі, змусивши їх піти на вимушену посадку на британському боці лінії фронту. Що все ж таки стало причиною загибелі нашого героя – недосконалість конструкції його «Ньюпорта» чи банальний людський фактор – ми про це ніколи не дізнаємося напевне.

Повідомлення про загибель Густава Лефферса
з британського журналу «Flight»
            Смерть Густава Лефферса сколихнула всю країну,  мало хто залишився байдужим до цієї великої втрати. Загибель молодого талановитого льотчика також глибоко вразила його товаришів. Ось як про це згадував бойовий побратим та майбутній ас Ханс фон Койдель у своєму листі: «Я хотів приїхати [на Новий рік – Л.П.], та був змушений залишитись до 31 числа, доглядати за нашим лейтенантом Лефферсом, який загинув 27-ого. Цей випадок дуже вплинув на мене. Лефферс був снайпером і нашим «пан обережність». Немов зла доля переслідує кавалерів «Pour le Merite», ми вже поховали шістьох з них».
            Тіло Густава переправили для поховання в рідне місто Вільгельмсхафен, де 4 січня 1917 року відбулись церемоніальні похорони. В останню путь з військовими почестями  Густава провів почесний караул поліції та вояків Кайзермаріне.
Імперський прапор та льотний шолом
покривають т
руну з тілом Густава Лефферса.
         Ось так завершилась історія Густава Лефферса – відважного воїна, що зустрів свою смерть, проявляючи героїзм в бою за Батьківщину. Та війна ще тривала довгих два роки, і ця безумна ненажерлива тварюка принесла  немало горя та страждань і забрала в Вальхаллу ще сотні тисяч  хоробрих вояків.

           P.S. Легендарний орден «Pour le Merite» - найвища та найпрестижніша нагорода Німецької імперії , відомий під назвою “Блакитний Макс”. Почесний статус цього ордену спонукав усіх вояків кайзерівської армії здійснювати відчайдушні подвиги на полі бою в надії на нагороду. За час війни було вручено всього 687 таких орденів. Але у винищувальній авіації у нього була доволі суперечлива репутація : низка смертей стала причиною  виникнення  передсуду, що “Голубий Макс” - це як смертний вирок для льотчиків-винищувачів. Наприклад: 26 вересня 1916 року відомий ас, кавалер «Pour le Merite» Макс Ріттер фон Мюльцер , на наступний день після загибелі іншого аса і кавалера «Блакитного Макса» Курта Вітгенса, в розпачі сказав: «Іммельманн мертвий. Паршау мертвий, Вітгенс помер. Тепер я наступний у черзі». Ці слова виявились пророчими: Мюльцер загинув під час випробувального польоту на  новому «Альбатросі» в той же день.
Моряки «Кайзермаріне» проводжають
лейтенанта Лефферса в останню путь

            P.P.S. З перших одинадцяти кавалерів ордену закінчення цієї кровопролитної війни змогли відсвяткувати лише двоє — вже згадуваний нами обер-лейтенант барон Ернст фон Альтахаус та обер-лейтенант Рудольф Бертольд. Причому останній був убитий комуністами в вуличних боях в Харбурзі, під час німецької революції, 15 березня 1920 року. За однією із версій, Бертольда задушили шовковою стрічкою від «Блакитного Максу»...

пятница, 6 марта 2015 г.

Реабилитация военных инвалидов на примере опыта войск СС

Обрушившаяся на Украину война заставила буквально на ходу реформировать и реорганизовывать ВСУ. Впервые столкнувшаяся с активными боевыми действиями наша армия оказалась перед лицом многочисленных проблем, решать многие из которых она поначалу оказалась откровенно не готова.
В частности, одной из острейших проблем на сегодня является реабилитация и возвращение к нормальной жизни (а по возможности, и к службе), большого количества раненых военнослужащих, многие из которых получили на фронте тяжелые увечья. К сожалению, в обычной реальности все сводится к тому, что получившие тяжелое ранение или инвалидность на фронте солдаты чаще всего обречены на «почетное» списывание на пенсию, а после чего – на прозябающее выживание. Поэтому вопрос об их реабилитации является одним из наиболее актуальных в наше время и требует решительного государственного и общественного вмешательства.
В связи с этим хотелось бы обратиться к практическому опыту войск СС, военной элиты из элит, дабы по возможности заимствовать из него все самое лучшее для ВСУ. Дело в том, что именно в войсках СС была разработана уникальная для своего времени программа реабилитации военных инвалидов, создающая для них возможности продолжения несения армейской службы, причем с продвижением по карьерной лестнице и с получением офицерских погон. Согласитесь, что почет и уважение, которыми были окружены инвалиды войны, вместе с открытой возможностью для них стать офицерами, влияли на положительный внутренний моральный климат в данных вооруженных частях. Об этом я уже писал в одной из своих книг, правда, это было еще задолго до войны, когда и в мыслях не было, что подобный опыт может быть столь востребован в Украине. Поэтому сейчас я вижу смысл снова вернуться к этому материалу, возможно, кому-то он будет полезен и позитивные результаты достигнутые в одной из лучших армий мира, смогут реализоваться и в украинской реальности.
Итак, в 1941-1942 годах высокие потери на фронте привели руководство СС к идее, что тяжело раненым кандидатам в офицеры, несмотря на ранения или даже инвалидность, следует предоставить возможность доучиться для получения офицерского звания, чтобы впоследствии использовать их в качестве офицеров в тыловых службах. Тем самым планировалось высвободить здоровых и дееспособных офицеров, которых можно будет отправить на фронт.
5 марта 1942 года Главное оперативное управление СС выпустило директиву о регистрации раненых и искалеченных кандидатов в офицеры из войск СС, которые  «по заключению военврача, больше не пригодны для действительной военной службы». Отныне к их званию добавлялась приставка z.V. (от – zur Verfügung), буквально означавшая «для особых поручений», так что они признавались способными для несения общей военной службы в тылу.
Завоеватель Белграда Фриц Клингенберг,
Несколько раз раненый, он был признан
не годным к активной военной службе и возглавил
офицерскую школу СС в Бад-Тёльце

После этого, в июне 1942 года в офицерской школе СС в Бад-Тёльце был учрежден специальный курсантский курс, на который зачислялись не пригодные для действительной военной службы кандидаты в офицеры войск СС, получившие инвалидность в результате ранения или серьезной болезни (интересно, что в директивах прямо указывалось, что очень желательно была очевидность полученной юнкером раны). В офицерской школе эти инвалиды должны были приобрести полноценные военные знания и стать офицерами. Что и говорить, данная идея была достаточно оригинальна, учитывая, что в немецких сухопутных силах таких военнослужащих, как правило, увольняли со службы. Таким образом, офицерская школа СС в Бад-Тёльце стала центром адаптации и реабилитации потерявших дееспособность инвалидов войны, которые испытывали желание стать офицерами различных вспомогательных и тыловых частей.
Для инвалидов разработали специальную учебную программу, уполномоченным за составление которой был назначен легендарный эсэсовский офицер штурмбаннфюрер СС Фриц Клингенберг. Он сам перенес тяжелое ранение и болезнь, и был признан негодным к строевой службе, поэтому о проблемах тяжелораненых знал не понаслышке. В этом деле у Клингенберга была полная свобода рук, и, хотя он исходил из своих соображений и опыта, но при этом всегда был готов прислушиваться к разумным советам. Так, для составления учебной программы Клингенберг привлек известного немецкого спортсмена и спортивного инструктора Вальтера Триппса, который и предложил ему собирать юнкеров в группы согласно серьезности их ранений и увечий. Клингенберг ухватился за это предложение, тем более что подобное группирование кадетов было весьма практичным в плане организации военного обучения. Задача командиров учебных юнкерских рот облегчалась, так как суживалось количество специфических трудностей, с которыми они могли столкнуться при работе с инвалидами. Преподавателям легче было составлять необходимые пособия и развивать специальные педагогические методы, а на экзаменах – применять сопоставимые принципы оценивания.
Раненые военнослужащие из дивизии СС "Тотенкопф".
Даже если характер ранения не позволит
им вернуться к активной службе,
то они все равно смогут продолжить свою военную карьеру

Итак, раненые разделялись на группы согласно серьезности ранений и увечий. Были группы для раненных в ногу или руку, группы для людей с ранами головы и повреждениями головного мозга, но без симптомов паралича, группы для таких же раненных, но со спазматическим параличом, группы для ослепших на войне и группы инвалидов с поврежденными внутренними органами.
Психологический эффект такого подхода для морального состояния курсантов-инвалидов невозможно переоценить. Ведь, ежедневно находясь с теми, кто имел такие же, или похожие, увечья, юнкера видели, что они не одни такие, что их товарищи также мужественно встречают свою недееспособность, и что они даже способны на действия, которые едва ли могли сделать многие здоровые люди.
Протяженность учебного курса составляла четыре месяца. В обучении военных-инвалидов исходили из того, что в войсках СС административные офицеры были обязаны проходить полную военную подготовку, чтобы в случае чего их можно было бы использовать на фронте. По этой причине негодные к службе юнкера должны были получить военную подготовку, согласно той степени, как позволяло их состояние. В принципе, они обучались тем же самым предметам, что и юнкера действительной службы, за исключением  активного боевого обучения, которое играло большую роль в обычном учебном расписании.
Приоритет в учебной программе отдавался спорту, можно даже сказать, что спорт для инвалидов играл доминирующую роль в учебном курсе. Через активные спортивные занятия юнкерам снова возвращалась уверенность в себе, прежде всего к тем, кто потерял ее из-за своего увечья. Спорт помогал побороть жалость к себе и желание подать в отставку. Для всех этих групп были разработаны специальные виды спорта, и почти все кадеты были в состоянии получить специально учрежденный Спортивный значок для инвалидов.
Ханс Франк пожимает руку тяжелораненому
солдату дивизии СС "Лейбштандарт",
сидящему в инвалидном кресле

Основными образовательными дисциплинами являлись предметы гуманитарного плана, тактика и специализированные военные предметы, в то время как обычная военная подготовка, по понятным причинам, играла вспомогательную роль. Юнкерам читались следующие дисциплины: теория образования (элементы педагогики и психологии), риторика, немецкий язык и литература, теория административной службы, обеспечение войск, политическое образование с особой ссылкой на немецкую и европейскую историю, элементы экономической политики и вопросы юриспруденции. Что касается практической военной подготовки инвалидов, насколько это было возможно, то она осуществлялась с легким пехотным и стрелковым оружием. Организовывались учебные стрельбы с выездами на стрельбище. При обучении тактике проводились специальные полевые конференции.
Успешное прохождение курса зависело от достигнутых результатов, так же как и у обычных юнкеров. Не было никаких поблажек в экзаменационных оценках, дабы не культивировать у инвалидов комплекс неполноценности. Юнкера, не способные к обучению, решительно отчислялись из школы.
Раненые солдаты СС общаются с
девушками-служащими "Рейхсбанна"
Курсы для инвалидов стали неотъемлемой частью жизни офицерской школы, а сами такие курсанты – полноправными участниками всех происходящих в школе процессов. Стоит особенно упомянуть об общей готовности помочь, посредством чего участники курса пытались облегчить друг другу жизнь и каждодневную работу. Отличившиеся офицеры, выпускники курсов, имели шанс продолжить обучение далее, в специализированной армейской школе, несмотря на свою инвалидность. Как вспоминал один из участников курсов для инвалидов, Курт Гайсс (дважды ампутант): «Если бы наше обучение не было основано на благопристойности, товариществе, лояльности, чувстве долга и самодисциплине, я не знаю, справился ли бы я со своей судьбой, как и получилось в итоге».
Производство в званиях недееспособных кадетов немного отличалось от стандартной схемы. После успешной сдачи экзамена в середине курса такие кадеты получали звание унтершарфюрер СС резерва для поручений, а после выпускного экзамена – обершарфюрер СС резерва для поручений, с параллельным обозначением того, что они являются кандидатами в офицеры резерва. С назначением на новую, соответствующую их возможностям должность, начинался испытательный период, без каких-либо жестких временных рамок, по итогам которого соискатель получал офицерское звание унтерштурмфюрер СС резерва для поручений (SS-Untersturmfuhrer d. Res. zur Verfugung).
В выпускной характеристике юнкера командир роты или курса должен был указать, в качестве кого и на какой должности этот юнкер может быть использован после присвоения офицерского звания. Как правило, уже в школе юнкера ориентировали на его будущую должность или место использования, в этом случае командир указывал, сможет ли новоиспеченный офицер справиться со своими потенциальными обязанностями.
Отметим, что выпускники курсов для инвалидов часто работали в пунктах вербовки добровольцев в войска СС. В СС ничего в этом предосудительного не видели, но в некоторых случаях это производило обратный эффект, прежде всего психологический. Так, доброволец Бернгард Хайзиг, вступивший в дивизию СС «Гитлерюгенд», вспоминал, как на призывном пункте после прохождения медкомиссии, он столкнулся с офицером СС, у которого не было одной руки. Вид пустого рукава форменного кителя обрушил на юношу сильнейшее моральное потрясение.
Даже потерявший глаз эсэсовец мог
рассчитывать на дальнейшую
 офицерскую карьеру

6 июля 1944 года был отдан приказ, согласно которому помимо недееспособных немецких соискателей офицерского звания, все недееспособные германские добровольцы, чей характер и морально-волевые качества позволяли продвигать их по службе до офицерского звания, могли теперь также зачисляться на курсы для инвалидов. Их отмечали как «ограниченно пригодных для действительной военной службы» в течение, по крайней мере, шести месяцев. Как и в случае с немцами требовалось, чтобы рана была очевидной. Эти германские кандидаты в офицеры должны были быть впервые призваны в 6-й кадетский класс для недееспособных юнкеров СС, 15 сентября 1944 года – 31 января 1945 года в Бад-Тёльце. Однако, фактически, германские добровольцы обучались на этих курсах и ранее, вероятно, в единичных случаях. Так, норвежец Ханс-Петер Хофф был тяжело ранен в юле 1941 года, когда он служил в составе 3-го батальона полка СС «Германия». Он был зачислен на курсы для инвалидов, в июне 1944 года Хофф в звании унтерштурмфюрера СС резерва служил в лыжном егерском батальоне СС «Норге» (по-видимому, при штабе). Впрочем, от ранения он так и не оправился и в 1952 году умер от его последствий.
Следует особенно подчеркнуть, что развитие в школе спорта для инвалидов и их успешная реабилитация вызвала широкий интерес со всех сторон: от медицинских служб Вермахта, до медицинских институтов и кафедр (в частности, Мюнхенский университет ортопедии) и немецкого Красного креста. Также, знаменитый немецкий кинооператор Гуцци Лантшнер начал в Бад-Тёльце съемки специального фильма посвященного спорту для инвалидов, работа над которым также закончена не была. В конце войны отснятые материалы попали в руки американцев, в какой-то мере они были использованы ими для развития спорта для инвалидов в армии США.
После того, как Генрих Гиммлер стал командующим Армией резерва, предполагалось, что программа для инвалидов, развитая в Бад-Тёльце, будет распространена на весь Вермахт, в том числе на Люфтваффе и Кригсмарине. На 1945 год в Бад-Тёльце планировалась специальная конференция по этому вопросу, однако, к сожалению, конец войны помешал этому.
Первый кадетский класс для инвалидов начал работу в январе 1943 года. Всего за войну их было семь. Достигнутые в офицерской школе СС в Бад-Тёльце результаты реабилитации инвалидов были для руководства СС сколь неожиданными, столь и впечатляющими. До весны 1945 года через курс прошли и получили офицерское звание приблизительно 1000 кадетов-инвалидов. Таким образом, для действительной военной службы было высвобождено около 1000 здоровых офицеров. Кроме этого, некоторые из военнослужащих с тяжелыми ранениями, с которыми их бы комиссовали в любой другой армии, в результате реабилитационной программы восстанавливались на столько, что изъявляли желание быть направленными на фронт, и часто это требование удовлетворялось (как в вышеприведенном случае с Хоффом).
В заключение, нужно сказать, что на наш взгляд организация офицерских курсов для инвалидов, со всех точек зрения оказалась очень эффективным и действенным ходом. Во-первых, благодаря этому инвалиды войны, часто с потерями конечностей, не чувствовали себя выброшенными из жизни, обузой, а могли ощущать свою полезность стране и обществу. Во-вторых, как войска СС, так и организация СС, получили важный, в условиях войны, источник человеческих ресурсов, для заполнения различных вакансий в тыловых и административных службах, чтобы, тем самым, высвободить физически здоровых офицеров для службы на фронте. В-третьих, существование подобных курсов благоприятно воздействовало на остальных военнослужащих войск СС, поскольку они понимали, что в случае тяжелого ранения или увечья, они не будут выброшены из жизни, а смогут и дальше служить своей стране и идее. Забота об инвалидах значительно усилила их в психологическом отношении, дала им смысл жизни и поддерживала желание жить. Также, спортивные занятия для инвалидов, со всей широтой поставленные в Бад-Тёльце, послужили определенным толчком для развития параолимпийского спорта (хотя, сейчас об этом очень не любят упоминать), установили тенденцию, которая продолжается до настоящего времени.
Поэтому в современных условиях ВСУ следует учитывать позитивный опыт полученный эсэсовцами в решении столь сложной и, в некотором роде, деликатной проблемы, как реабилитация военнослужащих-инвалидов.

понедельник, 2 марта 2015 г.

Мои книги в электронном виде

Подборка моих книг в электронном виде на "пиратском" сайте. Правда, не все, а только семь из двенадцати, но хоть что-то. Так что, кому интересно и кто не может достать книжки "в бумаге", то можете смело скачивать и читать. А короткие аннотации к выложенным книгам Вы найдете на страницах моего блога.

http://www.flibusta.net/a/78306